Нотатки українського патріота

Кілька тижнів тому журналіст Іван Іваницький, уродженець села Козаровичі, запропонував мені прочитати його нотатки з робочою назвою «Нотатки українського патріота», які він писав протягом 1994-2017 років.

Ніколи не відсторонююсь від таких пропозицій, бо цікаво, що ж там колеги «навитворяли». Та коли тільки заглибилась у це «чтиво», відразу стало зрозумілим, що це не просто нотатки Іваницького, це – надзвичайно глибокий соціальний зріз усіх проблем нашого зболеного суспільства, яке, як риба під час задухи, тривожно хапає повітря, щоб лише тільки вижити. Чи є у суспільства шанс прожити і відчути всю повноту життя? Як розбити кригу невігластва, корупції, політиканства і вдихнути на повні груди? Кажучи іншими словами, у чому причини проблем українського суспільства? Рецепти можемо віднайти у книзі Іваницького – поки що не виданій, але автор наполегливо трудиться над її укладанням і шукає меценатів, щоб її видати. Першою її частиною буде перероблене і доповнене видання книги Іваницького «Розсипана Україна», що побачила світ у 1999 році – двадцять років тому.

Як визнає автор, писати спогади, про щоб вони не були, – надзвичайно важко. Бо це не просто намагання об’єктивного відтворення події (і все одно на виході матимемо суб’єктивний авторський погляд), це – спроба повернутися в часи колишні з часу теперішнього, по дорозі заблукавши в лабіринтах якихось попередніх настроїв, що, на перший погляд, ніякого відношення до означеного часу не мають, але без існування яких автор не в змозі глибше вникнути в досліджувану тему.

Однак, і самі спогади, і «блукання по лабіринтах» надзвичайно цікаві, бо концентрують увагу на актуальних темах та злободенних проблемах сьогодення. Ці теми та проблеми проростають одна в одну, одна від одної залежні і малюють нам широкомасштабне полотнище, ім’я якому – ЖИТТЯ.

Щоб представити цей монументальний твір Івана Іваницького, доведеться «нарізати» з цього полотнища кілька фрагментів, які найяскравіше представляють його міркування про минуле, сучасне і завтрашній день нашого українського суспільства.

Найбільше тут міркувань про буття людини, її життєву позицію і відданість національним інтересам: «Якщо прозаїк, поет чи публіцист не мислить глобально, не аналізує довколишнє життя, якусь конкретну ситуацію, не є патріотом своєї країни, не дбає про рідну мову, не думає про майбутнє свого народу, не є до кінця щирим, інакше кажучи – не є пророком у своїй Вітчизні – то йому нема чого робити ні в прозі, ні в поезії, ні в публіцистиці.

…Чи ми взагалі хочемо втримати хоч би щось українське в Україні? Бо ні полякам, ні японцям якісь прописні істини, типу: ти ж – поляк, ти ж – японець нагадувати не треба. А українцям, виявляється, треба..».

Пан Іваницький надзвичайно емоційно говорить про те, що попри всі негаразди, поруч з нами проживають люди – від робітника до поета і журналіста, – котрі своїм щоденним трудом, не чекаючи винагороди, працюють на Україну.

Як журналіста його надзвичайно хвилює той факт, що в Україні інформаційний простір з його проблемами, – занедбаний, влада не надає йому належної уваги. Саме «тому й маємо, що маємо – інформаційну піхоту, а не справжні кібер-війська», які б були спроможні протистояти усілякій ворожій пропаганді, зміцнювати позиції України з середини».

Ще одна гостра проблема нашого суспільства, на якій зосереджує свою увагу Іван Іваницький, – соціальна незахищеність, ситуація, коли людина перестає цікавити суспільство: «Та коли я кажу про найтяжчий стан людини у вигляді непотрібності, я маю на увазі ще й «пенсійну непотрібність»…. Бо це – величезна проблема всього нашого суспільства, яке в своїх незграбних порухах на тему «що робити?» забуло про найбільший свій скарб – людський потенціал. (Через те й порухи ті незграбні)».

Багато з фрагментів містять міркування над «прозаїкою» буднів. Один з них стосується доцільності субсидій, які не можуть повною мірою компенсувати витрати саме тим, хто цього потребує: «Краще ці гроші добавити людям до пенсій і зарплат і хай вони самі вирішують, як ними розпоряджатися. Бо що таке – адресна допомога нужденним домогосподарствам, яких мільйони? Їхня кількість – найперший показник числа зубожілих людей. Логічніше замість субсидій ті мільярди направити на підтримку газової галузі, щоб у результаті знизити тарифи… Чому це якийсь «облгаз», що знаходиться в руках якогось олігарха, буде мені на цілий рік розписувати, скільки саме я повинен споживати «блакитного палива»? Це все одно, якби хтось почав рахувати, скільки саме ложок борщу я маю з’їсти».

У нього свій, суворий погляд і на децентралізацію: «Або – чому процес «добровільного» об’єднання громад проходить під лозунгом «децентралізації»? За Хрущова вже щось подібне було, але воно називалося «укрупненням».

Децентралізація це дещо інше. Коли я служив в «учебці», то кожна казарма нашої навчальної військової частини мала індивідуальну котельню. На той випадок, що коли під час бойових дій розбомблять одну казарму, то в іншій, не підключеній до централізованої системи опалення (за фактом відсутності останньої), буде тепло. Оце й була децентралізація в її класичному, хай і військового характеру, вигляді».

Міркування над культурним розвитком нашого суспільства: «Те, що в незалежній Україні естрадним виконавцям, усіляким шоуменам, спортсменам (надто ж футболістам) зажилося набагато ліпше, ніж жилося до того – факт. Але чому так погано решті? Та найбільше я не розумію того, що мені ближче. Де нові театри, концертні зали, музеї, картинні галереї зрештою? Власники футбольних клубів будують нові стадіони і бази для тренувань, бо це – прибутковий бізнес… А де сучасний музей історії Києва? Невже столиця не заслужила його своєю багатовіковою історією?».

Про літературу та її вплив на формування свідомості суспільства: «…Література, це передовсім суто національний продукт. Бо інструмент письменника – мова своєї нації, рідне слово…У радянські часи навіть поганенькі письменники отримували непогані гонорари. Про тодішні наклади книжок краще не згадувати. Це правда – багато чого в тогочасному літературному процесі було штучним, надуманим, завищеним, роздутим, ідеологічно заангажованим. Й усе це, як піна, мало би відійти в забуття з моменту утвердження ринкової економіки замість планової. Але для чого було знищувати систему книгорозповсюджень, замовлень, книгарень, а державну програму «Українська книжка» пришпилювати до Держкомтелерадіо?...

До того, що книжка в 1 (одну) тисячу екземплярів стала рожевою мрією автора. Хіба це робить честь європейській країні? Хіба не соромно її очільникам, коли вони чують (а чи чують?), що у Франції щорічно виходить з друку 1 (одна) тисяча нових (!) романів?

Це так – у Японії живуть японці, у Польщі – поляки. А хто живе у Україні? Бо до людей не доходить українське слово. Тому що одна тисяча примірників – це не той калібр, з якого можна стріляти по бездуховності, якщо ми хочемо, щоб нас не задовбували на кожному кроці «картошка», «папа», «сірєнь», «уха»…

Що може змінити ситуацію? Лише один фактор – розуміння влади, що існуючу ситуацію треба негайно змінювати! Радикально!… Якщо держава негайно не перейметься порятунком вітчизняного книгодруку – нас чекає катастрофа аморальності, на фоні якої війна з Росією і «рідною корупцією» здаватимуться дитячими витівками, на кону – саме існування державності України».

І тут же поруч оповідь проте, як одна проблема переростає в іншу: в Україні не налагоджено виробництво власного паперу, купуємо його й досі за кордоном, а пропозиції власних винахідників, які розробили технологію виробництва паперу з соломи, скиртами якої ще не так давно були заставлені українські поля, так ніхто і не зацікавився, не впровадив, бо вигідніше закуповувати папір за кордоном, «отримуючи на «відкатах» багатомільйонні бариші».

Ще одна «проростаюча» проблема – увага влади до письменництва: «Так було – жоден письменницький з’їзд часів УРСР не обходився без присутності на ньому верхівки ЦК. То був контроль, це так. Але партійні функціонери вимушені були слухати письменників і вникати у їхні проблеми. А хто тепер слухає письменників, який президент з ними зустрічався, коли і як?».

Надзвичайно болить Іваницькому тема людських взаємин, які сьогодні замінив Фейсбук та Вайбер, унаслідування поколіннями родинних традицій, виховання патріотів… Все це «проростає» через його власну родину, його оточення, його світ.

«Куди подівалася ота неповторна атмосфера, в якій гроші якщо і мали якесь значення, то далебі були не на першому місці. Далі трапилося те, що трапилося – країну захопила корозія корупції настільки, що в ній відбувся моральний занепад її громадян, як зрілого віку, так і молоді.

Для них це вже стало правилом хорошого тону – відпустки за кордоном, лишаючи поза увагою не лише вітчизняні бази відпочинку, а й рідні села своїх бабусь і дідусів. Не дивлячись на вже мобільну еру – натиснути кнопочку на телефоні, щоб почути голоси рідних – нема часу, бажання, потреби.

А ми писали листи. І – отримували відповіді».

І попри всі проблеми, трагічну воєнну сторінку нинішнього сьогодення, чи не найбільше болить Іваницькому те, що ми і досі не навчилися представляти Україну на міжнародній арені як незалежну, самодостатню державу, авторитетного партнера. Тобто, знову «проростаюча» проблема – ми не підтримуємо своїх винахідників, ми не підтримуємо малий та середній бізнес, який спроможний забезпечити підняття рівня життя українців, ми не орієнтуємось на кращі зразки світового рівня, ми свою економіку розглядаємо лише в многограннику «магазин-кафе-ігротека-аптека». Виробничі площі – мінімальні і практично ніякого нового підприємства не з’являється на карті України.

Тривожно, на переконання Іваницького, що всі ці проблеми держави, яка народжується на очах, не відображаються у журналістських розслідуваннях, а проблема бідності та захисту працюючого люду – у діяльності профспілок.

«Теперішнє Українське радіо нагадує мені велику шпаківню, з якої за графіком вилітають в ефір не шпаки, навіть не горобці, а сороки і … розпочинають свої безкінечні теревені про все на світі, окрім найголовнішого – там обмаль України, мало українців і нема україно центричності... В результаті ситуація така – держава окремо, народ окремо, радіо (а з ним і весь інфопростір) – окремо. А в Україні, між тим, нагадаю – йде війна…».

«Профспілковий рух в Україні на всіх фронтах – нікчемний, попри всілякі намагання ентузіастів якось активізувати його. Це не Греція, де в разі наїздів на пресу все братство миттєво солідаризується і на завтра на національному рівні може влаштувати акцію бойкоту – газети не виходять, радіо і телебачення припиняють мовлення. І все – суспільство без інформації опиняється в суцільній темряві».

У книзі Іваницького ще багато такого, об що можна спіткнутись думці, почуттям, сприйняттю, через болісне особисте – так же болісно відчути глибокі суспільні проблеми. Такі звичайні розповіді про будні пересічного українця, але на повірку – це зріз усіх нюансів повсякденної історії українського народу.

Узагальнити ідею книги Іваницького, що вміщує неймовірну кількість історій і фактів, можна так: вона створюється для того, щоб показати українцям, що вони спроможні досягти великого і величного, просто треба припинити оглядатися на когось. Щоб у думках наших олігархів, де сьогодні кипить практично лише жага до наживи, хоча б зажевріла турбота про рідну неньку-Україну. І щоб кожен – не був байдужим і робив свою справу. Причому, добросовісно, націлюючись не тільки на власне благополуччя і добробут, а на якісні позитивні зміни в державі на користь народу.

Книга Іваницького з його неординарними рецептами перемін на краще, чекає видання. Автор сподівається, що на Київщині є небайдужі люди, котрі допоможуть його нотаткам побачити світ.

Галина МАКАРЕНКО

Новини за датою

< лютого 2019 >
П В С Ч П С Н
        1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28