"Всі дороги ведуть у Козаровичі" – книгу писали всім селом

Невдячна то справа – писати про книгу, від якої неможливо відірватися.

Бо не вистачить ніяких меж жодної рецензії, щоб поділитись усіма враженнями, вихлюпнути всі емоції від прочитаного і кожного, буквально всотаного, слова.

Це видання – другий том книги Валентина Тимошенка «Всі дороги ведуть у Козаровичі» (редактор – Іван Іваницький) про село з більш як тисячолітньою історією, хоча скільки саме селу років - ніхто достеменно й не знає.

Чим вражає і захоплює ця солідна книга, що включає майже 600 сторінок спогадів, мемуарів, мемуарчиків, виписок з архів і свідчень очевидців? Так саме цим і вражає - багатоплановістю і різнобічністю матеріалу, який на сторінки книги потрапив не тільки з мертвого пласту архівів, а й з живих свідчень очевидців, котрі все це пережили чи не раз чули від своїх батьків і дідів, односельців. Тут кожна сторінка, як жива, викликає масу емоцій - від посмішки і сміху, до гіркоти втрати і скорботної сльози, бринить яскравим відображенням прожитих і пережитих козаровичанами років і подій. Багато що з написаного – досить особисте і це надає книзі ще більшої виразності і емоційності, змушує співпереживати як над власними спогадами.

Козаровичам пощастило в тому плані, що завжди знаходились люди, його мешканці чи вихідці, які намагались увіковічити історію і людей села у своїх творах - були і вірші про село, і кінофільми, і книжки. Олексій Лукашенко писав вірші про село. Іван Іваницький зняв кінофільм. «Предтечею» нинішніх «Всіх доріг..» була книга Петра Лукашенка «Козаровичі». Однак, книга Валентина Тимошенка «Всі дороги ведуть у Козаровичі» відрізняється, як уже сказано вище, ґрунтовністю і масштабністю. А ще – «фотографічністю», бо вдалося зберегти історичні нариси про село не тільки у споминах, а й у численних знімках. Автор та його добровільні помічники долучили до книги чималу кількість фотоілюстрацій, віднайшовши їх архівах та старих домашніх шухлядах, і таким чином зберігши не тільки від забуття, а й від нищення. Бо невідомо, наскільки у тій чи іншій родині шанують пам'ять про свої предків, і чи будуть нащадки зберігати фото своїх прадідів через століття після їхньої смерті.

У цьому ґрунтовному фоліанті відображено всі розшарування місцевого населення і за родоводом, і за приналежністю до ремесла. Скажімо, у 1926 році, крім традиційного землеробства та лісового бджільництва, з 2493 мешканців 33 займались різними ремеслами - ковалі, шевці взуття, кравці, столяри, теслі, рибалки, бондар, майстер з виготовлення транспортних засобів, мельник… По суті, село було настільки самодостатнім, що весь товарообіг міг звершуватись саме тут, не виходячи за його межі.

Щодо родоводу, то, як свідчать вміщені в книзі нариси, у селі й досі мешкає чимало нащадків старовинних українських аристократичних родів, чиї герби прикрашали фасади родових маєтків, а сьогодні - прикрашають сторінки книги. А «Часопис найдавніших козаровицьких родів» з детальним переписом родин і переліком домашньої худоби, орної землі та сіножатей та інших маєтностей дає нам уявлення про те, наскільки трудолюбивими були козаровичани, самі собі будуючи достаток.

Окремою сторінкою, що викликає гордість у місцевих мешканців і широко описана в книзі, була діяльність науково-дослідної станції, створеної у 1923 році, де працювали справжні вчені – кандидати і доктори наук. Її першим директором був Олексій Степанович Шкабара. «Тимофіївка Козаровицька» прославила село далеко за його межами.

А щодо хобі місцевих мешканців, то тут завжди традиційно захоплювались мисливством, рибалкою і в книзі можна вичитати чимало жартівливих історій, як усе те відбувалося і чим закінчувалось. А ще завжди любили художню самодіяльність – ніколи не затихали у селі співи і творчий колектив виступає сьогодні під назвою «Журавлині ключі». Свого часу тут навіть працював театральний колектив, який на професійному рівні ставив «Назара Стодолю» та інші вистави і гастролював з ними по Димерському (на той час) району.

Отож, численним гостям, таким, скажімо, як французький актор Ів Монтан, які часто навідувались до села з усього світу, завжди було що показати і що представити. До речі, гостям, як і традиціям села, присвячено в книзі окремі розділи.

Чим ще примітна ця книга, так це тим, що буквально на кожній її сторінці, про щоб не йшлося, неодмінно присутні і міркування про наболіле, про культуру, про традиції, про те, що народжені в Козаровичах чи ті, хто тут оселився і прожив багато років, завжди повертаються до села, щоб зачерпнути тут душевної енергії, збагатитись традиціями, поміркувати над життям, яке тут, на березі Київського моря у засадженому вишнями українському селі попри все вирує, як у вулику.

Тандему Тимошенко-Іваницький (автор-редактор) вдалося зібрати і не просто стулити до купи факти, події, спогади, а укласти ґрунтовну книгу, яка тягне на добротну науково-дослідницьку працю про село, його людей, його традиції, його історію. Вдалося зробити, здавалося б, неймовірне – історією минулих поколінь об’єднати покоління сьогоднішні заради збереження місцевих традицій, місцевої історії для поколінь майбутніх.

Спеціально для vyshgorod-life.info

Галина МАКАРЕНКО, член Національної спілки журналістів

Новини за датою

< червня 2018 >
П В С Ч П С Н
        1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30