Всі дороги ведуть у Козаровичі

У Козаровичах відбулася непересічна подія – авторський колектив презентував книгу «Всі дороги ведуть у Козаровичі» – фрагменти історії типового українського села.

Чому кажу «авторський колектив», коли на титульній сторінці красується лише одне прізвище – Валентин Тимошенко? Та тому, що, по суті, ця книга творилась усім селом. У ній по крупинці зібрані спогади мешканців про історію та людей села, вона складається з мемуарів, спогадів і публіцистики, і все це підтверджене надзвичайно великим масивом архівних документів. За переконанням творців книги, саме «багатоавторство» і дає їй неповторність і оригінальність, збагачує колоритністю типажів, зацікавлює різноманітністю думок і позицій в осмисленні тих чи інших фактів.

І все ж треба окремо сказати кілька слів про автора та редактора видання - Валентина Степановича Тимошенка та Івана Михайловича Іваницького. Обидва – уродженці села Козаровичі, яких надзвичайно хвилює його минуле і надзвичайно болить його майбутнє. Валентин Степанович має технічну освіту – закінчив Київський політехнічний інститут. Іван Михайлович – журналіст. Титанічна праця в архівах України і Польщі одного та редакторське око іншого надзвичайно розширили межі розповіді, дали читачеві змогу відчути глибину історичних перепетій і проблем сучасного українського села.

До речі, передмову до книги написала людина, про яку також треба окремо сказати кілька слів. Це Тарас Васильович Чухліб – доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту історії України НАН України, заступник директора Вишгородського історико-культурного заповідника, член Національної спілки краєзнавців. І це, на мою думку, безперечно, є визнанням книги як неоціненного вкладу у збереження історичної спадщини нашого краю.

Що треба насамперед сказати про цю книгу? Без перебільшення, що цей фоліант, що вміщує майже 600 сторінок (і це, до речі, лише перший з двох томів) достойний того, щоб бути включеним до шкільної програми. Настільки насичена книга фактами, архівними даними та спогадами, що дає не поверховий зріз історії, а широчезний і глибинний її пласт, в якому просліджується і давня історія, і історія вже ближча - минулого та позаминулого століття; і історія дотична, бо йдеться про роки колективізації, воєнні та повоєнні події, яким ще є живі очевидці; і сучасність, списана з вчорашнього чи сьогоднішнього дня. Книга дуже індивідуально-козаровицька, а разом з тим вона і про всіх нас, українців, вона - невід’ємна частина українських традицій і, що не менш значимо, європейської і світової культури.

Втім, цю книгу можна розцінювати не тільки як підручник історії, а й як підручник життя. Бо тут і міркування про «національну тваринку» – жабу, яка здатна побороти навіть найперспективніші ідеї, примушує повсякчас скиглити, забуваючи про те, що в цьому житті рушієм виступає не заздрість, а бажання самим щось робити, мати перед собою гарні приклади і гарних вчителів, тягнутись вгору, а не підглядати у шпарку.

Це пропис та напутнє слово і для молоді, яке радить порадіти за сусіда, поцінувати поінформованість, будувати взаємини з однолітками та із старшими так, щоб це давало сили і наснагу долати перешкоди, а не спотикатись об них. Таким прикладом може слугувати частина, де описується життя школи. Тодішній освітній заклад і справді не тільки давав знання, а й робив апробацію цих знань з, так би мовити, прив’язкою до практики. Чого, скажімо, був вартий лише один гурток «Юний натураліст», який у 1956 та 1957 роках отримав золоті медалі на Всесоюзній виставці досягнень у Москві. А щоденник учня (Іван Іваницький) це, по суті, щоденник багатьох учнів наших років – й інтереси ті ж, й шкільні заходи, й поїздки на екскурсії. Я навіть згадала давно забуті ігри, в які ми, як і дітвора Козарович, грались і на вулицях мого дитинства.

Надзвичайно багатюща цікавим фактажем історична пектораль: археологічні розкопки підтверджують прадавність села, розташованого у заплаві річок Ірпінь та Дніпро. Козаровичі документально зафіксовані 1428 року і, як вдалося відстежити у архівах, протягом усього свого існування не змінювали своєї назви.

Щоб переповісти все, про що описано в книзі, то, безсумнівно, треба написати ще одну таку (а може і не одну!) книгу. Бо важко проминути якийсь факт, якусь картинку «з натури», мимоволі вчитуєшся в кожне слово, всмоктуєш його і осмислюєш, повертаєшся до попередньо прочитаного, щоб насолодитись простою оповіддю, що, часом, викликає посмішку, а, часом, змушує серце прискорено битись від переживань за долю того чи іншого козаровичанина. Одним словом – ЦЕ ТРЕБА ЧИТАТИ!

Практично на кожній сторінці простежуються, що мешканці селу в усі часи були дуже прив’язані до своєї маленької батьківщини, до рідної землі, до своїх земляків. Любов, легка насмішка, влучно підмічена риса характеру – все це у вуличних прізвиськах місцевих мешканців, а закоханість у рідну землю та рідне село – у цікавих назвах вулиць та місцин. Втім, як і в самій назві книги: вона «стріляє»і каже нам про те, що Козаровичі – це центр Всесвіту. І так воно і є. Принаймні для тих, хто вийшов звідси родом, чи хто прожив тут не одне десятиліття.

Галина МАКАРЕНКО, член Національної спілки журналістів України, спеціально для "Вишгород-Лайф.Інфо".

На знімках: під час презентації книги «Всі дороги ведуть у Козаровичі»

Новина-flash

Вишгородщина: на автошляху до Нових Петрівець – смертельна ДТП

Водій автомобіля "Renault Fluence" не втримав кермо на мокрому шляху біля Микільського хутора й на високій швидкості врізався в зустрічну вантажівку "Renault".

Новини за датою

< листопада 2017 >
П В С Ч П С Н
    1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 24 25 26
27 28 29 30